Філософія пізньої класики (Завершальний період античної філософії) Філософія пізньої класики була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія (філософія еллінсько-римського періоду) поставала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівська Епікурейська. Заснована Епікуром (342—270 рр. до н.е.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя. Філософія Епікура спирається на такі принципи: - ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється - всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитися - всесвіт складається з тіл і порожнечі - тіла або неділимі і незмінні, або складені з атомів - всесвіт безмежний Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність. Найбільш розумним принципом поведінки людини Епікур вважав спокій і невтручання у суспільне життя. Епікурейство знайшло свій розвиток у вченні Тита Лукреція Кара(99–55 рр. до н.е.). Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнання світу і самообмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодіває вершинами знань і мистецтв. Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), заснований Пірроном (360—270 рр. до н.е.), звертав увагу на те, що всі філософи, запевняючи в істинності своїх теорій, висували різні ідеї. Звідси висновок, що створення істинної філософії не можливе. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення. Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк (340—265 рр. до н.е.). У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е.—65 р.), Епіктет (5—138) та Марк Аврелій Антонін (121 — 180). Стоїцизм закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (“Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає”). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це людині у ставленні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання. Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе існуюче неоплатоніки вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога. Першим продуктом Бога постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душ...